Її блідості обличчя — заздрить місяць,
Вона за смерть страшніша.
Полем йде посеред ночі,
З закляклим виразом обличчя.
Вона несе ліхтар душі,
Чистішої за сльози,
Пролиті в муках на неволі.
Вона іде, і дивиться вперед,
Та очі вже давно не бачать,
Але іде, й в своїх блідих руках,
Вона ліхтар несе.
Ліхтар горить легенько,
Він світить з усіх сил.
Його несуть додому,
Та радості, майже нема,
Бо він поволі вже згаса.
Вона іде, та це не видно,
Бо уже згас промінь надії.
Але вона іде, їй все одно.
Сліпому горю провідник не треба,
І так знайде дорогу...
Та раптом, з темряви метелик виліта,
Його крила сяють у ночі,
Він служить за маяк.
Веде він за собою долі —
Простих людей,
Що в світі звикли виживать.
Веде їх прямо, хоч сам не зна куди,
Він їх останній промінь надії,
Вони ідуть за ним так само прямо,
Бо не лишилось ще куди підти.
А він летить в перед,
Бо помітив бліду постать,
Що в своїх страшних руках
Ліхтар несе погаслий.
Смішна картина вийшла, правда?
Сліпе горе що несе надію,
Та надія помирає,
І жити більше не бажає.
Метелик у перед шурхнув,
Крилами печально махнув,
І у ліхтар чкурнув.
Тієї миті загорівся він,
Золотим пламенем надії,
Весь завівся, засміявсь,
Весело загинотів,
За собой людей повів.
Люди знову вслід за маяком пішли,
Вони йшли за пламенем надії,
Та тоді не знав ніхто,
Що горе той ліхтар несло,
І ліхтар не знав
За яку ціну тепер світив...